Кажуть, якщо в Нью-Йорку підняти голову вгору — обов’язково побачиш або Емпайр-стейт-білдінг, або рахунок за оренду. Рахунок за оренду за наш короткий візит до Нью-Йорка, на щастя, нас не вразив. А ось Емпайр-стейт-білдінг — ще й як. Бо з його висоти, здається, від тебе не сховається нічого: ні місто з особистим життям нью-йоркців, ні пів штату, ні власні думки про те, як люди взагалі це побудували. Стоїш отак, дивишся з-під хмар униз — і складається враження, що Нью-Йорк не може приховати навіть твоє легке «вау».
Такі краєвиди ще треба пошукати. Перед очима відкривається панорама, від якої хочеться мовчати… або терміново дістати телефон, і навіть він на мить замислиться, чи витримає його пам’ять.
Якби Емпайр-стейт-білдінг побудували тут першим, без усіх цих скляних вискочок-хмарочосів навколо, з його вершини можна було б побачити все місто в радіусі приблизно 75 кілометрів — згідно із математичними формулами, які, як зрештою бачимо, мають таки практичне застосування (вибач, учителю, ми все-таки дочекалися). Вікіпедія, правда, додає ще 25 метрів — можливо, вимірювали рулеткою. У будь-якому випадку, для полководця тут міг би бути майже ідеальний командний пункт: видно ворога, союзників і навіть того туриста, який знову питає, де тут вихід…
Дізнатися історію Емпайр-Стейт-Білдінгу пропонують, починаючи зі входу на перший поверх хмарочоса. Картини, панно, технічне обладнання, своєрідні пізнавальні атракціони – до уваги відвідувачів! Наприклад, ось таке чудернацьке диво! Один лише погляд в об’єктив — і нерухоме фото раптом вдихає повітря, перетворюючись у відео. Кадри столітнього віку повертаються до життя, ніби час просто кліпнув очима.
А побудували Емпайр у 1931 році. 102х-поверхову вежу заввишки 381 метр, а разом зі шпилем — 443, звели всього за 410 днів. Працювали зі швидкістю приблизно чотири з половиною поверхи на тиждень — коли слово «дедлайн» ще не вимовляли, але вже дуже добре відчували. У будівництві брали участь 3400 робітників — переважно емігрантів з Європи та будівельників з індіанських резервацій. Протягом наступних 40 років Емпайр був єдиною будівлею, що офіційно дивилася згори вниз на весь світ. У ті часи це був справжній Гуллівер — беззаперечний чемпіон планети, — тоді хмарочоси ще не змагалися, хто дотягнеться до хмар швидше, а просто стояли поруч, дивились і мовчки заздрили.
Існує думка, що шпиль планували використовувати як причал для дирижаблів. Проте існує й контр-думка, що це був лише такий піар-хід. Сьогодні вершина Емпайр-Стейт-Білдінг використовується значно практичніше: у ролі бази для теле-, радіопередавачів її зайняли майже всі медіа міста. І замість пасажирів із валізами сюди «приземляються» новини, реклама і прогноз погоди.
У вежі розташовано близько 1000 офісів, в яких працюють майже 20 000 робітників. 73 ліфти здатні за одну годину перевезти 10 000 осіб. А для тих, кому ліфти здаються надто легким шляхом, є сходи — 1 860 сходинок (до 102-го поверху), або 1576— з 1 по 86 поверх . Раз на рік тут навіть проводять змагання зі швидкісного підйому. Бо якщо ти вже піднімаєшся на хмарочос пішки — то хоча б спробуй зробити це першим — у Нью-Йорку навіть страждання має бути з таймером, рейтингом і спонсорами. 9 хвилин 33 секунди — рекорд, встановлений у 2003 році Полом Крейком.
На 86-му й 102-му поверхах влаштовані оглядові майданчики. Саме звідси Нью-Йорк виглядає спокійним… принаймні він дуже переконливо це імітує. Нагорі завжди тепло — електричні нагрівачі дбають про те, щоб туристи не перетворилися на пам’ятки льодовикового періоду. І якщо вітер на такій висоті видуває усі думки, то панорама міста люб’язно зігріває …щоб ви встигли зробити ще 200 невеличких фото, з яких 198 будуть абсолютно однакові, а два — випадково — з чужою головою в кадрі…
Фотографувалися й ми. Фотографувалися й думали, що Нью-Йорк — місто амбіцій, де навіть кожна будівля вважає себе головною. Тож сьогодні Емпайр дивиться не на горизонт, а в потилиці своїх молодших сусідів. Кожен з яких вочевидь страждає на синдром головного героя. Кожен хоче бути найвищим, найсклянішим і щоб його точно було видно в трейлері фільму-катастрофи або іншого жанру. Адже велика кількість кінострічок були відзняті на Емпайр-стейт-білдінг. Зокрема, «Кінг-Конг», «Ті, що не сплять у Сіетлі», «Незалежність», «Сам удома-2» тощо.
Ми уважно просканували місцевість згори — приблизно як Google Maps, тільки без Wi-Fi і з легким запамороченням — і проклали маршрут наступної екскурсії. Бо навіть з цієї висоти 381 метр Нью-Йорк не розкриває всіх карт одразу й обов’язково знайде спосіб загубити тебе вже на першому перехресті.
Нью-Йорк —місто, де шия починає боліти швидше, ніж ноги. Адже рухатися тут доводиться, дивлячись, переважно, вгору, бо інакше 55 градусів рівня огляду в вертикальній площині завдяки бінокулярному зору не дозволять побачити весь цей архітектурний масштаб. Проте, ще перебуваючи на Емпайр-стейт-білдінг, ми все побачили й вирішили, куди рухатимемося далі.
Публічна бібліотека, Собор Св. Патріка, Рокфеллерівський центр. Усе поруч — якихось 10–25 хвилин пішки. За нью-йоркськими мірками це навіть не прогулянка, а легка пауза між світлофорами.
Отже зупинимося біля Нью-Йоркської публічної бібліотеки.
З’явилася вона у 1895 році шляхом об’єднання трьох приватних колекцій — Астора, Ленокса та фонду Тілдена. А в 1911-му на Мангеттені відкрили величну центральну будівлю, яку впізнають з першого погляду завдяки двом мармуровим левам біля входу. Їхні імена — Пейшенс і Фортітьюд, тобто «Терпіння» та «Мужність». Так їх назвав мер Фіорелло Генрі Ла Гуардіа в часи Великої депресії — адже Нью-Йорк тоді потребував і того, й іншого.
У XXI столітті бібліотеці знову знадобилося оновлення. Його профінансував інвестор і філантроп Стівен А. Шварцман, пожертвувавши на проєкт скромні 100 мільйонів доларів. Саме тоді під будівлею з’явився новий сучасний підземний архів. На знак вдячності у 2016 році головну споруду офіційно перейменували на Будівлю Стівена А. Шварцмана.
Сьогодні Нью-Йоркська публічна бібліотека має близько сотні філій по всьому місту та понад 50 мільйонів одиниць зберігання — книжок, рукописів, газет і документів.
Тож шанс загубитися між полицями тут майже такий самий, як у метро. І орієнтири приблизно ті самі.
Головна перлина — Rose Main Reading Room.
Читальний зал Роз, завдовжки майже як футбольне поле — понад 90 метрів, зі стелями висотою 16 метрів, прикрашеними розписами та люстрами.
Знімати відео тут не можна. Хіба що дозволити камері кілька секунд подивитися навколо одним-єдиним оком.
У залі така тиша, що навіть Google переходить у режим шепоту.
Під час Другої світової війни бібліотека слугувала сховищем стратегічних матеріалів: поруч із книжками зберігали бронежилети та запаси їжі.
У бібліотеці знімали сцени для фільмів «Мисливці за привидами», «Післязавтра», «Людина-павук», «Секс і місто» та багатьох інших.
Щороку Нью-Йоркську публічну бібліотеку відвідують понад 15 мільйонів людей. Дехто — по знання. Дехто — по атмосферу. А дехто просто заходить перевірити, чи й досі леви на вході тримають місто у психологічній рівновазі.
Біля бібліотеки у будь-яку пору року можна побачили сцену, ніби з кіно. Чистильник взуття. Не інсталяція. Не актор. Не реквізит із «Хрещеного батька». Справжній. З кріслом, щітками й полірувальним блиском американської мрії. У місті, де можна купити каву за 9 доларів і кросівки за 900, хтось досі вручну натирає черевики — ніби місто нагадує: прогрес прогресом, але класика має блищати. І поки навколо біжать офіси, хмарочоси й біржі, цей чоловік сидить спокійно, наче знає: у місті, де всі поспішають у майбутнє, хтось повинен постійно залишатися в кадрі з минулого.
Біля Нью-Йоркської публічної бібліотеки розташований Брайант-парк — зелена пауза посеред Мангеттена, де після високодуховного спілкування з книжками можна спокійно сісти, видихнути й повернутися до стану звичайної людини. Колись тут було кладовище. Потім — водосховище. А тепер — парк із безкоштовними стільцями та Wi-Fi. Влітку в ньому «крутять» кіно просто неба. Взимку можна покататися на ковзанці. Навесні — помилуватися сакурами, які змушують Нью-Йорк на хвилину забути, що він узагалі-то кам’яний.
Якщо бібліотека — це мозок міста, то Брайант-парк — його легені. Невеликі, але працюють без перерви. Тут можна сісти, подивитися навколо — і… побачити 50-поверхову будівлю Grace, зведену понад пів століття тому. Будівля буквально нахиляється до парку, наче, мовчки посміхаючись склом, хоче підслухати розповіді туристів про гарно проведений час.
Нью-Йорк взагалі любить такі контрасти: трава під ногами, бетон над головою, і відчуття, що навіть будівлі тут мають характер… А якщо вони нахиляються — значить, просто теж втомилися дивитися вгору?
Втомилися й ми. Отже трохи відпочинимо й рушимо далі… Але це вже наступного разу!
